Звідкись сутінки смуток збирають
І складають у постіль доволі.
Він як пух тополиний, злітає
Та засліплює очі до болю.
І защемлює змучену душу,
І знесилює руки і волю.
В ніч зі смутком іти чомусь мушу,
Так тягне і веде за собою.
І немає ні ночі, ні днини,
Щоб не спала зі смутком, не їла,
Щоб не мала на серці провини:
- Не сказала чи недолюбила...
Знову вітер шугає в хмаринах
І гасає в калюжах глибоких.
Дощові розмітаю краплини
І запитую себе: - Допоки?
Та допоки лягатиме смуток
В моє ліжко, на сонні повіки?
Хочу смуток згубити, забути,
Залишитись без нього навіки.
Хай би сонце в душі гріло знову,
Промінцями би сяяли очі.
Хай би слухала зоряну мову
В прохолодні чаруючі ночі.
Хай як смуток – то легкий, прозорий.
Хай як сум – то лише на хвилину.
Хай приходять сумління докори,
То ж потроху, а не без зупину.
From somewhere twilight sadness gathers
And put in bed enough.
He flies like poplar down
And blinds the eyes to pain.
And pinches the weary soul,
And weakens the hands and will.
For some reason I have to go in the night with sadness,
So pulls and leads.
And there is neither night nor day,
Lest I sleep with sorrow, and eat,
In order not to have guilt in her heart:
"Didn't she say or dislike ..."
Again the wind rustles in the clouds
And fades in deep puddles.
I scatter raindrops
And I ask myself: - For how long?
And until sadness settles
In my bed, on sleepy eyelids?
I want to lose sadness, forget,
Stay without him forever.
Let the sun warm in your soul again,
The eyes would shine with rays.
Let her listen to the star language
On cool enchanting nights.
No matter how sad, it is light, transparent.
No matter how sad - just for a minute.
Let conscience rebuke,
The same little by little, not without stopping.
