Ну що я зробити міг з її безутішністю?
Зі спрагою смутку на сльози терплячі,
У коридорі поміж миттю і вічністю,
ЇЇ очі дорослі, її очі дитячі.
Мовчала вона серед нас як на допиті,
Слова можливість затираючи пошепки,
Шукала надії, як ніжності постаті,
Як шукають у темряві взаємності дотики.
На долонях ламала долі лінії власні,
Стискаючи пальці – хапаючись відчаю,
Вітри і осінні дощі передчасні,
Покривали її щирі з повинною свідчення.
І час не ставав нам ні другом, ні ворогом,
Бо все, що почнеться, закінчиться вчасно,
Ця осінь не знайде єдиного слова,
Сказати про те, що і так було ясно.
Well, what could I do with her calmness?
With a thirst for sorrow with patience,
In the corridor between moment and eternity,
ЇЇ her eyes are adult, her eyes are baby.
She was silent among us as if on interrogation,
Words are an opportunity to rub in whispers,
Seeking hope, like the tenderness of a figure,
How to seek in the darkness of reciprocity touches.
On the palms of the hands were breaking the lines of their own,
Squeezing your fingers - gripping despair,
Winds and autumn rains are premature,
It was covered with genuine testimony.
And time has become neither our friend nor our enemy,
Because everything that starts will end in time,
This fall will not find a single word,
To say that, and so it was clear.
