сл. Н. Швадчак
І між ними стоїть тьмяний вечір,
пустий вокзал
їй наївно хочеться, щоб перестав
Бог
відпускати час в швидкісних вагонах
до станцій смерті
і вона тримається за рукав
адресата своїх фронтових телеграм,
обіцяє йому своїх ангелів, щоб він сам
не ходив по далеких чужих містах,
зберігаючи слово її у конверті
він стоїть обіймає її плече.
від напруги їх двох знеструмлює і пече,
а по коліях човгає хмурий вечір
«я тебе ніколи б не відпускав,
але небо наше розп’яли вогонь і шквал
і кордон роз’ятрений ніби шрам,
і ростуть коридори смерті
я візьму твоїх ангелів і листи,
твої літери впАдуть на втомлені блок пости,
будуть нас опікати і берегти:
нас всіх точно минатимуть кулі
зрозумій, я їду перемогти
з нами правда, але здається, ти
вже не чуєш мене десь на тому березі смутку»
і приходить потяг, реве вокзал,
між ними зростають дороги й в порожній зал
вона йде опираючись на стіну
ні жива, ні мертва
він тримається довго того тепла,
де лежала вперта її рука,
забуває дихати
обіцяє подумки все змогти,
повернутись з гарячих обійм війни
на кордонах країни загоїти вогнепальні рани
головне - зберегти її ангелів,
щоб вона
знов трималась дитинно його рукава
у котрийсь привокзальний вечір
сл. Н. Швадчак
И между ними стоит тусклый вечер,
пустой вокзал
ей наивно хочется, чтобы перестал
Бог
отпускать время в скоростных вагонах
к станциям смерти
и она держится за рукав
адресата своих фронтовых телеграмм,
обещает ему своих ангелов, чтобы он сам
не ходил по дальним чужих городах,
сохраняя слово ее в конверте
он стоит обнимает ее плечо.
от напряжения их двух обесточивает и печет,
а по путям шаркает хмурый вечер
«Я тебя никогда не отпускал,
но небо наше распяли огонь и шквал
и граница раздраженного будто шрам,
и растут коридоры смерти
я возьму твоих ангелов и письма,
твои буквы упадет на уставшие блок посты,
будут нас опекать и беречь:
нас всех точно будут проходить шара
пойми, я еду победить
с нами правда, но кажется, ты
уже не слышишь меня где-то на том берегу печали »
и приходит поезд, ревет вокзал,
между ними растут дороги и в пустой зал
она идет опираясь на стену
ни жива, ни мертва
он держится долго того тепла,
где лежала упрямая ее рука,
забывает дышать
обещает мысленно все смочь,
вернуться из горячих объятий войны
на границах страны заживить огнестрельные раны
главное - сохранить ее ангелов,
чтобы она
вновь держалась детски его рукава
в какой привокзальный вечер
