Валерій Кикоть
Не питай «як довго?», не кажи навіки,
Бо зів’яло все те, що могло б рости,
Бо взялися мулом помілілі ріки,
Вимовиш «ніколи» - відлуна «прости».
Я чомусь не вірю у кохання вічне –
Все стає золою, що колись горить.
Почуття велике – почуття трагічне;
Дякую за вічність, що тривала мить,
Дякую за правду, дякую за друзів,
За красу!
За реальність дику здійснених ілюзій
Божевільних ранків, золотих ночей.
Баритон - Иван Бейлекчи
Валерий Кикоть
Не спрашивай «как долго? » , Не говори навсегда ,
Потому увядший все то , что могло бы расти ,
Потому взялись илом помилили реки ,
Произнесешь «никогда» - отголосков « прости ».
Я почему-то не верю в любовь вечное -
Все становится золой , что когда-то горит.
Чувство большое - чувство трагическое ;
Спасибо за вечность , которая длилась мгновение ,
Спасибо за правду , спасибо за друзей ,
За красоту !
По реальность дикую совершенных иллюзий
Безумных утра , золотых ночей.
Баритон - Иван Бейлекчы
