Насоопліч повіді вітер роки натрусив,
вже й в мене врожай, що його не збереш за пащину,
та коли загмирить душа, утіка від грози,
я маю мій прихисток вашу, бабусю, хустину. (2)
Потріскує вогник, напевно, нагрілася піч,
Бабуся відкриє дверцята, полінце підкине,
Зітхне світанково натомлена півнями ніч,
от-от свій місток неохоче у день перекине.(2)
Я згадую день, у той час, що не знав про межу,
Так тепло стає, і так світло і мило й дитинно,
Я гаміч щоденний мов яблуко з гілки струшу,
і душу вдягаю у вашу бабусю хустину (2)
Шукаю стежину, що пахне осіннім дощем,
де хрущ у руці, й де зозульку торкаюсь вустами,
Де в вашій хустині біжу я услід за дощем,
Щоб знову вернутись до хати що світиться вами (2)
The wind shook the shoulder of the river for years,
I already have a harvest that you will not reap for the pasture,
and when the soul calmed down, it fled from the storm,
I have my shelter, your grandmother, a handkerchief. (2)
The crackling fire must have heated up the stove,
Grandma will open the door, throw the saw,
Sighs the dawn-weary night with roosters,
he is reluctant to cross his bridge every day. (2)
I remember a day when I didn't know the limit,
So warm it becomes, and so light and sweet and childish,
I am a daily hammock like an apple from a branch shaking,
and I put my handkerchief on your grandmother (2)
I'm looking for a path that smells like autumn rain,
where the beetle is in my hand, and where I touch the cuckoo with my mouth,
Where in your handkerchief I run after the rain,
To return to the house that shines with you (2)
