Я не стану питати, що сховано в погляді снігу…
Руки стерпнуть – назавтра – тримати покору…
Я піду – не залишу ні слова, ні сліду…
І покличу вітри до спустілого поночі двору…
Мої кроки бруківкою – стукіт зболілого серця,
В ньому сон відіб’ється, що не додивилася вчора…
Подивитися небу у вічі і не спинити усе це,
Ніби ще від учора уже без надії я хвора…
Мої кроки - слова… Їм іти і від тебе, й до тебе,
Їм сповільнити ритм, коли буде несила чекати…
Мені стане снаги не просити нічого у неба,
Мені стане нахабства у себе про себе питати.
Я покличу вітри до спустілого поночі двору,
Щоб кричали услід, щоб росли з-під торішнього снігу…
Ніби ще від учора уже без надії я хвора,
Між снігів я шукатиму власного сліду…
I will not ask what is hidden in the view of the snow ...
Hands to endure - tomorrow - to keep humble…
I will leave - I will not leave a word or a trace ...
And I'll call the winds to the deserted midnight yard ...
My paving steps are the pounding of a white heart,
In it, the dream will be reflected that you did not look yesterday ...
See the sky in the eye and not stop it all,
As if from yesterday I was ill without hope ...
My steps are words… Let them go from you and to you,
They will slow down the rhythm when they have no wait…
I don't have the urge to ask for anything in heaven,
I will have the audacity to ask myself.
I'll call the winds to the deserted midnight yard,
To shout afterwards, to grow out of last year's snow ...
As if I had been sick since yesterday,
Between the snows I will look for my own trail ...
