Коли я вже буду сивою,
І життя моє піде мрякою,
Я для тебе буду красивою,
А для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
Ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
То була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною,
Ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
Всіма ліктиками і галактиками.
І не знало міщанське кодло,
Коли я захлиналась лихом,
Що душа між люди виходила
Забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
Я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
- Люди, будьте взаємно ввічливі! -
І якби на те моя воля,
Написала я б скрізь курсивами:
- Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!
When I'm gray,
And my life will go dark
I will be beautiful for you,
And for someone, maybe none.
And for someone who is evil, stubborn,
Still for someone a witch, a cobra.
And by the way, frankly,
I was stupid and kind.
Defenseless, asynchronous,
Neither with theories nor with the practitioners.
And the irony hurt in me
All the galaxies and galaxies.
And did not know the bourgeois brood,
When I was in trouble,
What a soul between people came out
Buried with white laughter.
And in life, like a minefield,
I asked this century
at least that store minimum:
- People, be mutually polite! -
And if that's my will,
I would write in italics everywhere:
- There is so much in the world of grief,
People, be mutually beautiful!
