Моя душа стала жити окремо.
Блукати світами та лиш зрідка вертатися.
І лиш в одному так хотіла зостатися,
Що над іншим зненавиділа небо.
Їй у тілі, в’язниці самотності, стало так темно.
Так бридко, болюче, нестерпно і тісно,
Що забажала матеріалізуватися в місто:
Втопитися, чи бути переїханою метрополітеном.
Чиясь верховна рука любов дозувати не стала.
Відміряла все, що було, немов обділити боялась.
А потім собі так зневажливо посміхалась:
«Ну що, вдоволена? Живи як хотіла».
Певна була, що мене розтоптала.
Накрила собою, звеличила і стерла у прах.
Що ж, трохи було. Все було, але тільки не страх.
У його руках сотні років тремтіла б.
У його руках сотні років боліла б.
І байдуже, що люди не живуть стільки.
Я б крізь смерть прокралась навшпиньки…
Моя душа стала жити окремо.
Іноді вона ходить тебе роздягати,
Як не втримують її людські грати –
Тіло, що дається істоті даремно.
Вона ходить до тебе кохатися.
І дивитися, як ти спиш.
Як у снах пролітає Париж…
І як суджено ночі урватися.
А вона б ще вічність дивилась на тінь.
У темряві львівських нічних мерехтінь…
Моя душа стала жить отдельно.
Бродить по миру и лишь изредка возвращаться.
И лишь в одном так хотела остаться,
Что над другим возненавидела небо.
Ей в теле, тюрьмы одиночества, стало так темно.
Так противно, больно, невыносимо и тесно,
Что пожелала материализоваться в город:
Утопиться, быть переиханою метрополитеном.
Чья верховная рука любовь дозировать не стала.
Отмерила все, что было, словно обделить боялась.
А потом себе так пренебрежительно улыбалась:
«Ну что, довольна? Живи как хотела ».
Определенная была, что меня растоптала.
Накрыла собой, превозносит и стерла в прах.
Что ж, немного было. Все было, но только не страх.
В его руках сотни лет дрожала бы.
В его руках сотни лет болела бы.
И не важно, что люди не живут столько.
Я бы сквозь смерть прокралась на цыпочках ...
Моя душа стала жить отдельно.
Иногда она ходит тебя раздевать,
Как удерживают ее человеческие играть -
Тело, дается существу зря.
Она ходит к тебе любовью.
И смотреть, как ты спишь.
Как во сне пролетает Париж ...
И как суждено ночи прерваться.
А она бы еще вечность смотрела на тень.
В темноте львовских ночных мерцаний ...
