Пробач, я знов пишу вночi
про нашi божевільні днi,
про те, як краплi дощові
зигзагом сонячним по шклi
стікали…а ми сиділи і мовчали.
Пробач, шкода, що я - не ти ...
моï думки занадто не яснi,
та й серце б'ється навпаки,
а все навколишнє щезає
неначе в сні,
коли ти поруч. Що ж, буває…
Я другий день тебе не бачив,
а скучив сильно так, неначе
в розлуці ми провели рік.
І як мені з цим жити дальше?
Чи то зі мною вже назавжди,
чи сплине, як розталий сніг?
Я пів години вже пишу
про що?... Кому?...
Я свій секрет не зраджу.
Поживемо – побачим, як то кажуть.
В моєму зошиті картатім,
в посвяті, зверху, як завжди,
як полонені на чужім параді,
в лапках шикуються крапки.
М.С.
Sorry, I'm writing again at night
about our crazy days,
about how raindrops are raining
zigzag solar on the glass
flowed down… and we sat and remained silent.
I'm sorry I'm not you ...
my thoughts are not too clear,
and the heart beats the other way around,
and everything around them disappears
as if in a dream,
when you're around. Well, it happens ...
I didn't see you the other day,
but missed it a lot as if
we separated for a year.
And how do I live with this?
Is it with me forever,
Will it snow like snow?
I already write half an hour
about what? ... to whom? ...
I will not betray my secret.
Hi - let's see how they say it.
In my notebook, checkered,
in the dedication, from above, as always,
as captives in another's parade,
dots are dotted.
MS
