Із-за обрію над полем сонце випливало,
А на полі спозаранку мати жито жала.
Та й звернулася до сонця, та його питала
Про єдиного синочка, що з війни чекала.
«Ой ти, сонечко, ласкаве, ти нас зігріваєш,
І з гори ти нашу грішну землю оглядаєш.
Усе бачиш, усе чуєш, все на світі знаєш.
Де синочок мій єдиний, чи мені підкажеш?»
А на полі біля жінки той сусідка була,
Як зверталася до сонця взяла i почула.
Так спитала: «Що ти кажеш, чи може забула,
Що пройшло уже п’ять років, як війна минула?»
«Як живий був твій синочок, чи б не повернувся?
Чи гадаєш ти до дому стежки він забувся?
Чи ти думаєш саму б тебе він полишив?
Певно, десь у буряні вiн голову схилив.»
Через те, що він не поруч, то вже ж не любити?
В моїм серці мій синочок завжди буде жити!
- Він для мене подих вітра, що ласка обличчя,
А струмок бринить, немов, голос його кличе,
А ріка блищить на сонці – то усмішка сина.
Не утримає ніколи рідного могила!
Из-за горизонта над полем солнце следовало,
А на поле спозаранку иметь рожь жала.
И обратилась к солнцу, и его спрашивала
О единственного сыночка, что с войны ждала.
«Ой ты, солнышко, ласковое, ты нас согревает,
И с горы ты нашу землю оглядываешь.
Все видишь, все слышишь, все на свете знаешь.
Где сыночек мой единственный, или мне подскажешь? »
А на поле у женщины то соседка была,
Как обращалась к солнцу взяла i услышала.
Так спросила: «Что ты говоришь, может забыла,
Что прошло уже пять лет, как война прошла? »
«Жив был твой сынок, или бы не вернулся?
Или думаешь ты домой тропы он забыл?
Ты думаешь же бы тебя он оставил?
Вероятно, где-то в бурные он голову склонил. »
Так как он не рядом, то уж не любить?
В моем сердце мой сыночек всегда будет жить!
- Он для меня дыхание ветра, что ласка лицо,
А ручей звучит, словно, голос его зовет,
А река блестит на солнце - это улыбка сына.
НЕ удержит никогда родного могила!
