Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає.
Плаче козак молоденький, долю проклинає.
Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає.
Козак нудиться, сердешний, що робить, не знає.
Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає.
Козак стогне, бідолаха, сам собі гадає:
«Ревеш, вітре, та не плачеш, бо тобі не тяжко;
Ти не знаєш в світі горя, так тобі й не важко.
Тобі все одно, чи в полі, чи де ліс ламаєш,
Чи по морю хвилю гониш, чи криші здираєш, —
Солом'яні і залізні, — яку де зустрінеш,
Людей снігом замітаєш, в полі як застигнеш.
Одорви ж од серця тугу, рознеси по полю,
Щоб не плакався я бідний на нещасну долю.
А коли цього не зробиш, мене кинь у море,
Нехай зо мною потоне моє люте горе».
Гудит ветер воет в поле, ревет, лес ломает.
Плачет казак молоденький, судьбу проклинает.
Гудит ветер воет в поле, ревет, лес ломает.
Казак томится, бедный, что делает, не знает.
Гудит ветер воет в поле, ревет, лес ломает.
Казак стонет, бедняга, сам себе думает:
«Ревеш, ветер, но не плачешь, потому что тебе не тяжело;
Ты не знаешь в мире горя, так тебе и не трудно.
Тебе все равно, в поле или где лес ломаешь,
Или по морю волну гонишь, или крыши сдирают, -
Соломенные и железные, - которую где встретишь,
Людей снегом заметает, в поле как застынет.
Одорвы же от сердца тоску, разнеси по полю,
Чтобы не плакал я беден несчастную судьбу.
А когда этого не сделаешь, меня брось в море,
Пусть со мной утонет мое злое горе ».
