Текст песни Михайло Коцюбинський - Intermezzo

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
ІNТЕRМЕZZO
Присвячую Кононівським полям
Дійові особи:
Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залізна рука города.
Людське горе.

Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш".
Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!
А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе - люди і там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.

* * *
Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?
А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках...
...Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах;тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди ідете?.. Прошу білети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах...
Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитис

MICHAEL KOTSYUBINSKY
INTERMEZZO
     I dedicate to the Kononov fields
     The characters:
My fatigue.
Fields in June.
Sun.
Three white shepherds.
Cuckoo.
Larks.
Iron hand of the city.
Human grief.
      
     All that was left was to pack ... This was one of the countless "musts" that made me so tired and not allowed to sleep. In vain, whether it is "necessary" small or large - it matters that every time it requires attention, that I do not eat them, but it already controls me. In fact, you become a slave to this multi-headed beast. At least for a while to get rid of him, forget, rest. I'm tired.
     Because life is constantly and relentlessly coming at me like a wave on the shore. Not only own, but also someone else's. And finally - do I know where my own life ends and someone else's begins? I hear another's existence enter mine, like air through windows and doors, like water tributaries into a river. I can't miss a person. I can't be alone. I confess - I envy the planets: they have their orbits, and nothing happens to them in their path. Whereas on my own I meet a person everywhere and always.
     Yes, you stand in my way and think you have a right to me. You are everywhere. Here you have clothed the earth in stone and iron, here you are through the windows of houses - thousands of black mouths - you breathe the stench forever. You whip the holy silence of the earth with the grind of factories, the thunder of wheels, you pollute the air with dust and smoke, you roar with pain, with joy, anger. Like an animal. Everywhere I meet your gaze; your eyes, curious, greedy, enter me, and you yourself, in your variety of colors and shapes, get stuck in my pupil. I can't miss you ... I can't be alone ... You just walk next to me, you get inside me. You throw into my heart, as if into your own hiding place, your sufferings and your pains, your broken hopes and your despair. His cruelty and bestial instincts. All the horror, all the dirt of his existence. What do you care that you torture me? You want to be my master, you want to take me ... my hands, my mind, my will and my heart ... You want to suck me, all my blood, like that vampire. And you do. I do not live the way I want to, but as you tell me in your countless "musts", in your endless "musts".
     I'm tired.
     I'm tired of people. I'm tired of being a race where these creatures are always pounding, screaming, fussing and littering. Open the windows! Ventilate the house! They will throw out together with garbage and those who litter. Let purity and peace enter the house.
     Who will give me the comfort of being alone? Death?
     Sleep?
     How I waited for them sometimes!
     And when that beautiful brother of death came and took me to him, people were waiting for me there as well. They intertwined their existence with mine in a bizarre web, tried to fill my ears and my heart with what they were full of ... Listen, listen! Do you bring your suffering to me here too? Your abomination? My heart can no longer hold. It is full of damage. Leave me alone...
     So it was at night.
     And during the day I shuddered when I heard the shadow of a man behind me, and with disgust I listened to the roaring streams of human life rushing towards me like wild horses from all the city streets.
      
     * * *
     The train was flying, full of people. It seemed that the garden was pulling its iron hand out into the field behind me and not letting it go. I was irritated by the uncertainty that trembled in me: will the hand open its iron fingers or let me go? Will I break free from this howl and enter the deserted green spaces? Will they close behind me, and will the iron hand click in vain? And will there be silence around me?
     And when all this happened, so simply and imperceptibly, I did not hear silence: it was muffled by other people's voices, small, unnecessary words, like cod and straw on spring streams ...
     ... One familiar lady for fifteen years was weakening her heart ... fuck-tarah-tah ... fuck-tarah; tah ... Our division was then ... fuck-tarah-tah ... Where are you going ? .. Please tickets ... fuck-tarah-tah ... fuck-tarah-tah ...
     Some green chaos spun around me and grabbed the carriage by all the wheels, and the sky here was so much that my eyes sank in it like in the sea, and looking for something to cling to