Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.
- Куди ж це Ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ж Ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, дітки... А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без Вас ми?... Та що ж ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,
Аби тільки Ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю Вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою - злетіли увись рушники.
— Лишайтесь щасливі... - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.
She sowed to the people her summers, the leaflets of rye,
Took the planet away, sent the trail to the ground,
She taught children how to live in the world by conscience,
She sighed lightly - and quietly went abroad.
- Where are you, Mom ?! - children rushed in fright.
- Where are you, grandma? - grandchildren run to the gate.
- Yes, I'm not far ... where the sun goes to rest.
It's time for me, kids ... And you grow up without me.
- But how are you without us? ... What did you think, Mom?
- And who, grandmother, will lead us into a dream in fairy tales?
- And I leave you all the rainbows with cranes,
And silver on the grasses, and gold on the ears.
- We don't need rainbows, we don't need silver and gold,
If only you were always waiting for us at the gate.
But we will do all your eternal work, -
Stay away, mother. Stay forever. Don't go!
She smiled, beautiful and gray as fate,
He waved his hand - all towels flew.
- Stay happy ... - and became a pensive field
To the whole planet, to all generations and ages.
