Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намимислили, мамо?
- А хто нас бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди
край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою -
злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі", -
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.
Посеяла людям лета
свои страдную рожью,
Убрала планету,
послала тропам спорыша,
Научила детей,
как на свете по совести жить.
Вздохнула полегко -
и тихо ушла за черту.
- Куда же вы мама ?! -
испуганно бросились дети.
- Куда же вы, бабушка? -
внуки бегут к воротам.
- Я недалеко ...
где солнце ложится отдохнуть.
Пора мне, дети ...
А вы уже без меня растите.
- Да как же без вас мы? ..
И что вы намимислилы, мама?
- А кто нас бабушку,
в сон поведет по сказкам?
- А я вам оставляю
все радуги с журавлями,
И серебро на травах,
и золото на колосках.
- Не надо нам радуг,
не надо нам серебра и злата,
Лишь вы
нас ждали всегда
у ворот.
Да мы переделаем
всю вашу вечную работу, -
Оставайтесь, мамочка,
навеки оставайтесь. Не уходите.
Она улыбнулась,
красивая и седая, как судьба.
Махнул рукой -
взлетели ввысь полотенца.
"Оставайтесь счастливы", -
и стала задумчивым полем
На целую планету,
на все поколения и века.
