Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви, мамо?! – сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.
– Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою – злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", – і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.
She sowed to the people her summers, the leaflets of rye,
Took the planet away, sent a trail of spores.
She taught children how to live in the world by conscience,
She sighed lightly - and quietly went abroad.
- Where are you, Mom ?! - children rushed in fright.
- Where are you, grandma? - grandchildren run to the gate.
- Yes, I'm not far ... where the sun goes to rest.
It's time for me, children ... And you grow up without me.
- But how are you without us? ... What did you think, Mom?
- And who, grandmother, will lead us into a dream in fairy tales?
- And I leave you all the rainbows with cranes,
And silver on the grasses, and gold on the ears.
- We don't need rainbows, we don't need silver and gold,
If only you were always waiting for us at the gate.
But we will do all your eternal work, -
Stay away, mother. Stay forever. Don't go!
She smiled, beautiful and gray as fate,
She waved her hand - the towels flew off.
"Stay happy," and became a pensive field
To the whole planet, to all generations and ages.
