Сьогодні ти сказав мені : "Тихі нотки твоєї вовчої самотності пронизують наскрізь."
А й справді...
Мене кидає в жах від думки, що самотність - це і є я. Я завжди нею була. Я самота.
І воно так проросло в мої судинки, в кожну клітинку тіла пустило коріння, що тепер бути поряд з кимось іншим - це покарання. І я несу цей тяжкий хрест у вовчій шкурі серед хижих звірів-людей.
Я...самота.
І зійти з розуму легше у натовпі, легше поряд з мертвими живцями, аніж тут - у повній тишині.
І так... ти правий...я давно віддала своє серце й душу пустоті.
Й ніколи не кохала... по-справжньому.
Today you said to me, "The quiet notes of your wolf solitude permeate through."
But really ...
I am terrified by the thought that loneliness is me. I've always been her. I'm lonely.
And so it has sprouted into my blood vessels, into every cell of the body it has sprouted, that now being near someone else is a punishment. And I carry this heavy cross in wolfskin among the carnivorous beasts of men.
I'm ... loneliness.
And it is easier to go mad in the crowd, lighter next to the dead cuttings, than here in complete silence.
And so ... you are right ... I have long since given my heart and soul to emptiness.
And she never loved ... for real.
