Оксана Забужко
Поглядом теплим, тяжким запали мені губи. Мовчи.
— Як називався той фільм Пазоліні?
— Либонь, «Теорема»...
І по хребту опливають, як віск по свічі,
Росні мурашки жаского і ніжного трему,
А по стемнілому склу — за змією огниста змія
Повз «двірники», як повз болісно зламані брови:
Хтось від’їжджає (ця роля щоразу — моя) —
Хтось на пероні стоїть у нестерпній підсвітці любови.
Дощ переходить у сніг (це простий операторський трюк),
Прожовть ївка ліхтарняна пластовнями сіється з неба...
Хтось на пероні стоїть в порожнечі завішених рук,
Скутий страхоѕм — позирнуть тепер збоку на себе.
Губи язиѕком обвів — мов заклеїв листа
Ще ненаписаним:
— Знаєш, від цього — вмирають...
Темно горять небеса. Де рознято обійми — зоставсь
Простір, як аркуш паперу з обірваним краєм.
Ох, не вмирають! Насправді вмирають — не так
(ЯЅк — не скажу, остуджаючи губи на вітрі...).
Сніг опадає — мов зграя підстрелених птах.
Лунко пустіє перон.
Насуваються титри.
Оксана Забужко
Взглядом теплым, тяжелым запали мне губы. Молчи.
- Как назывался тот фильм Пазолини?
- Пожалуй, «Теорема» ...
И по позвоночнику оплывая, как воск по свечи,
РОСНО мурашки страшное и нежного дрожи,
А по потемневшем стеклу - по змеей огненная змея
Мимо «дворники», как мимо болезненно сломанные брови:
Кто-то уезжает (эта ролях каждый раз - моя) -
Кто-то на перроне стоит в невыносимой подсветке любви.
Дождь переходящий в снег (это простой операторский трюк),
Прожовть ивка лихтарняна пластовнямы сеется с неба ...
Кто-то на перроне стоит в пустоте занавешенных рук,
Скованный страхоѕм - кажущуюся теперь сбоку на себя.
Губы язиѕком обвел - как заклеил письмо
Еще ненаписанным:
- Знаешь, от этого - умирают ...
Темно горят небеса. Где разнять объятия - остался
Пространство, как лист бумаги с оборванным краем.
Ох, не умирают! На самом деле умирают - не так
(ЯЅк - не скажу, остуджаючы губы на ветру ...).
Снег опадают - как стая подстреленных птица.
Звонко пустеет перрон.
Надвигаются титры.
