Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу
- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.
Посеяла людям лета свои, страдную рожью,
Убрала планету, послала тропам спорыша.
Научила детей, как на свете по совести жить,
Вздохнула полегко - и тихо ушла за черту
- Куда же вы, мама ?! - испуганно бросились дети.
- Куда же вы, бабушка? - внуки бегут к воротам.
- Я же недалеко ... где солнце ложится отдохнуть.
Пора мне, дети ... А вы уже без меня растите.
- Да как же без вас мы? ... Да что вы задумали, мама?
- А кто нас, бабушку, в сон поведет по сказкам?
- А я вам оставляю все радуги с журавлями,
И серебро на травах, и золото на колосках.
- Не надо нам радуг, не надо нам серебра и злата,
Лишь вы нас ждали всегда у ворот.
Да мы переделаем всю вашу вечную работу, -
Оставайтесь, мамочка. Навеки оставайтесь. Не уходите!
Она улыбнулась, красивая и седая, как судьба,
Взмахнула рукой - взлетели ввысь полотенца.
"Оставайтесь счастливы", - и стала задумчивым полем
На целую планету, на все поколения и века.
