Текст песни Тарас Григорович Шевченко - Катерина ч.3

Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози.
За сльозами за гіркими
І світа не бачить,
Тільки сина пригортає,
Цілує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла... Тілько мріє.
В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати...

Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того в’яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить...
А за віщо? Святий знає.
Світ, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В світі одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж ті люде, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі —
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають —
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати — сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!

III
Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:
Кого — щастя, кого — сльози,
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спіткається?
Буде лихо, буде!
Зострінуться жовті піски
І чужії люде;
Зострінеться зима люта...
А той чи зостріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, піски, горе;
Він, як мати, привітає,

Як брат, заговорить...
Побачимо, почуємо...
А поки — спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись —
Щоб його не мірять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!
«Бреше, — скажуть, — сякий-такий!»
(Звичайно, не в очі.)
«А так тілько псує мову
Та людей морочить».
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
І свого чимало...
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де-то моя Катерина
З Івасем мандрує.

Пошла селом,
Плачет Екатерина;
На голове платочек,
На руках ребенок.
Вышла из села - сердце млеет;
Назад посмотрела,
покачала головой
И заголосила.
Как тополь, стала в поле
При битой дороге;
Как роса на рассвете,
Покапал слезы.
По слезами по горькими
И света не видит,
Только сына прижимает,
Целует и плачет.
А оно, как Ангелочек,
Ничего не знает,
маленькими ручице
Пазухи ищет.
Село солнце, из-за дубравы
Небо краснеет;
Утерлася, вернулась,
Ушла ... Только мечтает.
В селе долго говорили
Кое много,
И не слышали уже тех речей
Ни отец, ни мать ...

Так-то на этом свете
Делают людям люди!
Того вяжут, того режут,
Тот сам себя губит ...
А за что? Святой знает.
Мир, видься, широкий,
И негде прислониться
В мире одиноким.
Поэтому судьба продали
От края до края,
А втором оставила
То, где спрячут.
Где же те люди, где же добрые,
Что сердце собиралось
С ними жить, их любить?
Пропали, пропали!

Есть на свете судьба,
А кто ее знает?
Есть на свете воля,
А кто ее имеет?
Есть люди на свете -
Серебром золотом сияют,
Кажется, господствуют,
А судьбы не знают -
Ни судьбы, ни воли!
С тоской и с горем
Жупан надевают,
А плакаты - стыд.
Возьмите серебро-золото
И будьте богаты,
А я возьму слезы -
Беда выливать;
затоплю скорби
Слезами,
затопчу неволю
Босыми ногами!
Тогда я веселый,
Тогда я богат,
Как будет сердце
По воле гулять!

III
Кричат ​​совы, спит дубрава,
Звездочки сияют,
Более путем, щирицею,
Суслики гуляют.
Покоятся добрые люди,
Что кого утомило:
Кого - счастье, кого - слезы,
Все ночка покрыла.
Всех покрыла темнисинька,
Как детишек иметь;
Где же Катенька прижала:
Или в лесу, или в доме?
Или на поле под копной
Сына забавляет,
Или в дубраве из-под бревна
Волка выглядит?
И придет вас, черные брови,
Никому не иметь,
Когда вас такая беда
Надо одбуваты!
А что дальше попадется?
Будет беда, будет!
Зостринуться желтые пески
И чужие люди;
Зостринеться зима лютая ...
А тот или зострине,
Познающего Екатерину,
Приветствует сына?
С ним забыла бы чернобровая
Пути, пески, горе;
Он, как мать, поздравит,

Как брат, заговорит ...
Посмотрим, услышим ...
А пока - покоя
Но между тем расспрошу
Путь на Московию.
Дальний путь, господа-братья,
Знаю его, знаю
Только на сердце похолоне,
Как его вспомню.
Попомиряв и я когда-то -
Чтобы его не мерить! ..
Рассказал бы о том горе,
Но кто поверит!
«Врет, - скажут, - какой-никакой»
(Конечно, не в глаза.)
«А только так портит язык
И людей морочит ».
Правда ваша, правда, люди!
И зачем это знать,
Что слезами перед вами
Буду выливать?
Зачем оно? У всякого
И своего немало ...
Чур же ему! .. А между тем
Кете лишь огниво
И табака, чтобы, знаете,
Дома не сокрушались.
А то беда рассказывать,
Чтобы гадкий приснилось!
Пусть его злой возьмет!
Лучше же подумаю,
Где-то моя Екатерина
С Ваней путешествует.