Текст песни Тарас Григорович Шевченко - Катерина ч.4

За Києвом, та за Дніпром,
Попід темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача співають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій
Заснула дитина.
Зострілася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: «Люде добрі,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? Оцей самий.
Далеко, небого?»
«В саму Москву. Христа ради,
Дайте на дорогу!»
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навіщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пішла шляхом,
В Броварях спочила
Та синові за гіркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином
З сином ночувала...

Бач, на що здалися карі оченята:
Щоб під чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає...
Тоді не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;
Кого Бог кара на світі,
То й вони карають...
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
А за віщо, Боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марніло
З чорними бровами,
До схід сонця в темнім лісі
Умийся сльозами.
Умиєшся — не побачать,
То й не засміються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать».
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину
Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?
Попідтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк — зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках — лихо тяжке! —
І в одній свитині.
Іде Катря, шкандибає;
Дивиться — щось мріє...
Либонь, ідуть москалики...
Лихо!.. Серце мліє...
Полетіла, зострілася,
Пита: «Чи немає
Мого Йвана чорнявого?»
А ті: «Мы не знаєм».
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
«Ай да баба! Ай да наши!
Кого не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Піду дальше — більш ходила...
А може, й зостріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину».

По Киеву, и за Днепром,
Под темным рощей,
Идут по пути чумаченьки,
Филина поют.
Идет по пути женщина,
Должна быть, с паломничества.
Чего же грустная, невеселая,
Заплаканные глаза?
В заплатанной свитиночци,
На плечах мешок,
В руке палку, а на второй
Уснула ребенок.
Зострилася с чумаками,
Закрыла ребенка,
Спрашивается: «Люде добрые,
Где путь в Московию? »
«В Московию? Этот же.
Далеко, милая? »
«В самую Москву. Христа ради,
Дайте на дорогу »
Берет шага, аж трясется:
Тяжело братья! ..
Да и зачем? .. А ребенок?
Она его мать!
Заплакала, пошла по пути,
В Броварах скончалась
И сыну горького
Медяник купила.
Долго, долго, сердешная,
Все шла и спрашивала;
Было и такое, что под забором
С сыном ночевала ...

Видишь, на что сдались карие глазки:
Чтобы под чужим забором слезы вылил!
То-то смотрите и кайтесь, девушки,
Чтобы не пришлось москаля искать,
Чтобы не пришлось, как Катя ищет ...
Тогда не спрашивайте, за что люди ругают,
За что не пускают в дом ночевать.

Не спрашивайте, чернобровые,
Ибо люди не знают;
Кого Бог наказание на свете,
Так и они наказывают ...
Люди гнутся, как те лозы,
Куда ветер дует.
Сироты солнце светит
(Светит, да не греет) -
Люди бы солнце заслонили,
Если бы имели силу,
Чтобы сироте не светило,
Слезы не сушил.
А за что, Боже!
За что миром тошнит?
Что сделала она людям,
Чего хотят люди?
Чтобы плакала! .. Сердце мое!
Не плачь, Екатерина,
Не показывайте людям слезы,
Терпи до смерти!
А чтобы лицо НЕ поблекла
С черными бровями,
До восхода солнца в темном лесу
Умойся слезами.
Умоешься - не увидят,
Так и не засмеются;
А сердце отдохнет,
Пока слезы льются.

Так-то беда, видите, девушки.
Шутя бросил Катю солдат.
Судьба не видит, с кем ей шутить,
А люди хоть видят, и людям не жалко:
«Пусть, - говорят, - погибает ленивый ребенок,
Когда не сумела себя шанувать ».
Шануйтеся же, дорогие, в недобрый час
Чтобы не пришлось москаля искать.

Где же Катя бродит?
Заборами ночевала,
Рано вставала,
Спешила в Московию;
Вдруг - зима упала.
Свищет полем Заверюха,
идет Екатерина
В лаптях - беда тяжелое! -
И в одной свитке.
Идет Катя, ковыляет;
Смотрит - то мечтает ...
Вероятно, идут солдатики ...
Беда! .. Сердце замирает ...
Полетела, зострилася,
Пита: «Нет
Моего Ивана черноволосого? »
А те: «Мы не знаем».
И, конечно, как солдаты,
Смеются, шутят:
«Ай да баба! Ай да наши!
Кого не надуют »
Посмотрела Екатерина:
«И вы, вижу, люди!
Не плачь, сынок, моя беда!
Что будет, то и будет.
Пойду дальше - больше ходила ...
А может, и зострину;
Отдам тебя, голубчик,
А сама погибну ».