Текст песни Тарас Шевченко - Наймичка

ПРОЛОГ
У неділю вранці-рано
Поле крилося туманом;
У тумані, на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:
«Ой тумане, тумане —
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!..
Я не одна, єсть у мене
І батько, і мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!..
Дитя моє! мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люде хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе».
Пішла полем, ридаючи,
В тумані ховалась
Та крізь сльози тихесенько
Про вдову співала,
Як удова в Дунаєві
Синів поховала:
«Ой у полі могила;
Там удова ходила,
Там ходила-гуляла,
Трути-зілля шукала.
Трути-зілля не найшла,
Та синів двох привела,
В китаєчку повила
І на Дунай однесла:
«Тихий, тихий Дунай!
Моїх діток забавляй.
Ти, жовтенький пісок,
Нагодуй моїх діток;
І скупай, і сповий,
І собою укрий!»

І
Був собі дід та баба.
З давнього-давна, у гаї над ставом,
Удвох собі на хуторі жили.
Як діточок двоє,
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли.
А потім побралися,
Худоби діждалися,
Придбали хутір, став і млин,
Садок у гаї розвели
І пасіку чималу —
Всього надбали.
Та діточок у їх бігма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спом’яне?
Хто поживе добро чесно
В добрую годину
І згадає, дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дітей годувати
У безверхій хаті,
А ще гірше старітися
У білих палатах,
Старітися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!

II
І дід, і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сіяло сонце, в небесах
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звір у темнім гаї.
В такім раї, чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось,
Чи ще тілько заклюнулось —
І рай запалило?
Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Оце збираються до Бога,
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
«А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?»
«Сама не знаю!
Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали
Добра цього?..»
«Стривай лишень!
Чи чуєш? щось плаче
За ворітьми... мов дитина!
Побіжім лиш!.. Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!»
І разом схопились
Та до воріт... Прибігають —
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита —
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх простягає
Манюсінькі... і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.
«А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай...
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище...»
Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами —
Нема дітей!.. Чудно якось
Діється між нами!

III
Аж три пари на радощах
Кумів назбирали
Та ввечері й охрестили
І Марком назвали.
Росте Марко. Старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.
Минає рік. Росте Марко —
І дійна корова
У розкоші ку

Пролог
В воскресенье рано утром
Поле скрывалось туманом;
В тумане, на могиле,
Как тополь, склонилась
Женщина молодая.
Что-то в лоно прижимает
И с туманом разговаривает:
«Ой тумане, тумане -
Мой латаный удачи!
Почему меня не спрячешь
Тут среди поля?
Почему меня не задавишь,
В землю сделал вид?
Почему мне злой судьбы,
Почему веку не избавит?
Нет, не дави, туманочку!
Спрячь только в поле,
Чтобы никто не знал, не видел
Моей скорби! ..
Я не одна, есть у меня
И отец, и мать ...
Есть у меня ... туманочку,
Туманочку, брат! ..
Дитя мое! мой сыночек,
Некрещеный сын!
Не я тебя крестить
На беде.
Чужие люди крестить,
Я не буду знать,
Как и зовут ... Дитя мое!
Я была богата ...
Не ругай меня, молиться,
С самого неба
Судьбу выплачу слезами
И пошлю к тебе ».
Пошла полем, рыдая,
В тумане пряталась
И сквозь слезы тихо
О вдове пела,
Как вдова в Дунае
Сыновей похоронила:
«Ой в поле могила;
Там вдова ходила,
Там ходила-гуляла,
Трутни зелье искала.
Трутни зелье не постигло,
И сыновей двух привела,
В китаечку родила
И на Дунай отнесла:
«Тихий, тихий Дунай!
Моих детей забавляет.
Ты, желтенький песок,
Накорми моих детей;
И скупают, и исп,
И собой укрой »

И
Был дед и баба.
С давным-давно, в роще над прудом,
Вдвоем себе на хуторе жили.
Как детишек двое,
Всюду оба.
Еще с детства вдвоем ягнята пасли.
А потом поженились,
Скота дождались,
Приобрели хутор, стал и мельница,
Сад в роще развели
И пасеку немалую -
Всего приобрели.
И детишек в их ей-богу,
А смерть с косой за плечами.
Кто же их старость приветствует,
За ребенка станет?
Кто заплачет, похоронит?
Кто душу помянет?
Кто поживет добро честно
В добрую час
И вспомнит, благодаря,
Как свой ребенок? ..
Тяжело детей кормить
В Безверхого доме,
А еще хуже стареть
В белых палатах,
Стареть, умирать,
добро покидать
Чужим людям, чужим детям
На смех, на растрату!

II
И дед, и бабка в воскресенье
На завалинке вдвоем себе сидели
Хорошенько, в белых рубашках.
Сияло солнце, в небесах
Ни облачка, и тихо,
И дорого, как в раю.
Скрылось в сердце беда,
Как зверь в темной роще.
В таком раю, чего бы, видься,
Старым грустить?
То давнее беду
Проснулось в доме?
Или вчерашнее, задавлено Опять поворушилось,
Или еще только заклюнулось -
И рай зажгло?
Не знаю, что и после этого
Старые грустят. Может, уже
Вот собираются к Богу,
И кто в далекую дорогу
Им хорошо лошадей запряжет?
«А кто нас, Настя, похоронит,
Как умрем? »
«Сама не знаю
Я все это размышляла,
И вплоть грустно стало:
Одинокие зостарились ...
Кому понадбалы
Хорошая этого? .. »
«Погоди только!
Слышишь? -то плачет
За воротами ... как ребенок!
Побежит лишь! .. Видишь?
Я угадывал, что что-то будет! »
И вместе схватились
И к воротам ... Прибегают -
Молча остановились.
Перед самым перелазом
Ребенок укрытая -
И не туго, и новенькой
Свитке покрыта;
Ибо иметь пеленала -
И летом укрыла
Последней свитке! ..
Смотрели, молились
Старые мои. А бедная
Как будто умоляет:
Випручало ручки
И к их протягивает
Крошечный ... и смолкло,
Как будто не плачет,
Только пхика.
«А что, Настя?
Я и говорил! Вот видишь?
Вот и талант, вот и судьба,
И не одиноки!
Бери же только и пеленают ...
Ишь которое, ничто!
Неси же в дом, а я верхом
Кинусь за кумовьями
В Городище ... »
странно как-то
Происходит между нами!
Один сына проклинает
Из дома выгоняет,
Второй свечку, бедный,
потом зарабатывает
И, рыдая, составляет
Перед образами -
Нет детей! .. Странно как-то
Происходит между нами!

III
Целых три пары на радостях
кумовьев собрали
И вечером и окрестили
И Марком назвали.
Растет Марко. старые мои
Не знают, где дети,
Где посадить, где положить
И что с ним делать.
Проходит год. Растет Марко -
И дойная корова
В роскоши ку