Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви, мамо?! – сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.
– Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою – злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", – і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.
She sowed her summers with the people, and shed rye,
Cleaned the planet, sent the paths of the spores.
Taught children how to live in the world on conscience,
She sighed lightly - and quietly went abroad.
"Where are you, Mom?" - The children rushed in fright.
"Where are you, Grandma?" - Grandchildren run to the gate.
- But I'm not far ... where the sun sets to rest.
It's time for me, children ... And you are already growing up without me.
- How are we without you? ... And what did you think, mom?
- And who will lead us, the grandmother, to a dream on fairy tales?
- And I leave you all the rainbows with cranes,
And silver on the grass, and gold on the ears.
- We do not need a rainbow, we do not need silver and gold,
If only you were always waiting for us at the gate.
But we will redo all your eternal work, -
Get rid of it, mom. Stay forever. Don't go!
She smiled, beautiful and gray as fate,
She waved her hand - the towels flew up.
"Stay happy" - and became a thoughtful field
For the whole planet, for all generations and ages.
