Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду — оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться згвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я — лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна —
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона — за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона —
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені — дійти і не зотліти,
дійти — і не зотліти — дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.
Путь любовницы - на вымершей пустыне,
Где у меня нет жизни,
По горизонту памяти - дома
Те, у кого нет ворот.
И все же - Брэд, от ниоткуда,
И все еще надеюсь, что там,
где изнасилованные Джадс доказательство,
Мало это место и мои братья.
Увидит хотя бы вздремнуть
И сжать свой жажду.
Обнюхивать путь - все скучно, все глубоко,
И, по крайней мере, хотя.
За больше не я - просто живая жара
Это горит во мне. Только я живу.
Так выпекает душу Украины -
Тот, кто тщетно напрасно.
И есть она - для Миража гуще,
Там, через синий крик, он светится-
по моей тоске, моя бредовая
Грустный, веселый.
Так что дай мне - добраться, а не застрять,
Чтобы получить - и не растягиваться - дай мне!
Позвольте мне, мой вечерний мир,
упасть в зерна в их родной борозде.
