Романи нашого часу.
І легше дихати вже о четвертій ранку,
І легше думати обом нам до світанку.
І тяжко тіло підвести, бо кілька днів
в безсонні, у пітьмі.
Росою окропилася земля,
чи сльози то були, я вже не пам'ятаю.
Але благаю, ти не їди туди,
тебе там врятувати вже не встигну.
Все більше, я кажу "Пробач",
Все більше, я тебе люблю і відпускати не збираюсь.
Все меньше, залишаеться часу,
О ці секунди, мене вони вбивають.
Ти знай, я обіймаю не в останнє.
І поцілунок мій, приховує бажання.
Я дочекаюсь тебе милий, та почуття мої
не згаснуть, є в них серцевинна вогняної квітки.
Такі романи пишуться в наш час,
що подих замирає, і швидше бьється серце.
Нажаль, це рідко зустрічається в житті,
але надія остання помирає.
Такі людські страждання.
/А.Фогель, 22.08.15/
Романы нашего времени.
И легче дышать уже около четвертого утра,
И легче думать оба нас на рассвете.
И тяжелое тело, чтобы вызвать, потому что несколько дней
В бессоннице, в Питемости.
Роса окрашена земля,
Были ли слезы, я больше не помню.
Но умоляю, ты не ешь там,
У вас не будет времени, чтобы спасти вас.
Более того, я говорю «прокси»,
Все больше, я люблю тебя и отпустить не собирать.
Все меньше, оно остается,
О, в эти секунды они убивают меня.
Вы знаете, я обнимаю не последний.
И мой поцелуй, скрывает желание.
Я буду ждать тебя мило и мои чувства
Не тушайте, в них есть сердечный цветок.
Такие романы написаны в наше время,
Это дышащие рубашки, и сердце быстрее.
К сожалению, он редко встречается в жизни,
Но надеюсь, что последние умирают.
Такие человеческие страдания.
/A.fogel, 22.08.15 /
