Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.
My first poem was written in a trench,
on that loose wall explosion,
when the stars lost in the horoscope
my childhood, killed in the war.
Volcanic lava flooded.
The house was burning. The night seemed like daytime.
And our crossing began
across the Dnieper - with water and fire.
The earth was buzzing. A neighbor's crying boy.
The baba was baptized and the bread ran out.
Engines this narrow collar,
where two families huddled for several days.
Oh the first pain of those non-childish impressions,
which he should leave in his heart!
How can you not say unspoken verses,
will not the soul become dumb ?!
It was neither a bunny nor a wolf -
bloody world, charred star! -
and I wrote almost a shard
capital letters, just from the literary, -
that first verse, leaning against the extreme,
to light the war at night.
What he was, I do not remember.
The projectile fell - the wall fell.
