Текст песни Віктор Морозов - Трубач

З отого дня суремного, як завалився ратуш,
усе навіки зважене і вписане в архів:
“Понесено у людности не так велику втрату:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників”.

Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
один трупач,

твох шофнірів,

кількох ропітникіф.

Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки
і гупав кусками о брук увесь калічий рід
(і кожен чесно їв, і пив, і плакав як умів:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).

Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
як на майданах і в шинках реве житейське море.
Там інше світло — і воно біліє над кістьми.
Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, —
Їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач.

Він дув натхненно й чисто —

так ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
Вони злягли на дно камінь — плече коло плеча,
Лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
Таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.

С того самого дня суремного, как рухнул ратушей,
все навеки взвешенное и вписано в архив:
"Понесены в людей не так большую утрату:
погиб трубач, двух солдат, нескольких рабочих ".

Маленькая апокалипсами на рыночном плац:
с отчаяния зевнула трагическое город Львов,
как господин тайный советник над листом реляции:
один трупач,

Твохи шофнирив,

нескольких ропитникиф.

Собрали вдовам на свечи, а матерям на лекарства.
Детей забрали в интернат на улицу Сирот.
На поминках изобиловала чернь и странствующие калеки
и стучал кусками в мостовую все калечат род
(И каждый честно ел, и пил, и плакал как умел:
погиб трубач, двух солдат, нескольких рабочих).

Погребены под башней, они вошли в кладовой,
где свет мрет и затвердевает кровь, где уже не слышно из тьмы,
как на площадях и в кабаках ревет житейское море.
Там другой свет - и оно белеет над костями.
Они сошли в подземную Хлань, словно в другой город, -
Их любили на земле и забыли среди облаков.
Шел впереди трубач.

Он дул вдохновенно и чисто -

так вроде не трубу держал, а огненный фонарь.
Когда же посмертные глаза у них истлели, как одежда,
Они слегли на дно камень - плечо круг плеча,
Только не унимался, как источник, и рос, как башня,
Тайный и хриплый сигнал - воззвание трубача.