Жінка, що йде, залишає йому квиток.
На квитку вже прострочені дати, немає поміток.
Він чує: під'їздом відлунює перший крок,
натомість десь в грудях зривається запобіжник
і повінь весняну розгулює в голові,
терпко дзвенить, як в контуженого солдата.
Що вже тоді має значення взагалі,
вона ж замастила відбитками кожен атом.
Він списує стіни, складаючи з літер код:
місто, відправлення, прізвище, без постелі.
Був час, вона зізнавалась, що поворот
до Львова майже тоді забезпечив її землею.
Колись вона рвала із пір'я йому листи,
казала, щоб там, на балконі, мостив гніздо.
Чекав її вдень і вночі на своїм посту
і не займав без неї кримське вино.
Так і лишилось розбите дзеркальне скло
міражем стрекозиних крилець леткого літа.
Пляма багряна ширилась рукавом.
Люди – не риби, куди-бо їм без повітря.
#Семантика_
The woman who leaves leaves him a ticket.
The ticket has expired dates, no notes.
He hears: the entrance echoes the first step,
instead, a fuse breaks somewhere in his chest
and the spring flood roams in my head,
rings bitterly, like a contused soldier.
What matters then in general,
she also smeared each atom with imprints.
He writes off the walls, consisting of letters code:
city, departure, surname, without bed.
There was a time, she admitted, that turn
to Lviv almost then provided it with land.
She once tore letters from his feathers,
told him to build a nest there on the balcony.
He waited for her day and night at his post
and did not occupy the Crimean wine without it.
And so the broken mirror glass remained
mirage of dragonfly wings of summer.
The crimson stain spread across his sleeve.
People are not fish, because they have no air.
#Semantics_
