Пошепки.
Бо вуха в наших стінах
хочуть перейняти цей мотив.
Зв’язують нам руки,
б’ють в коліна
на шляху до нашої мети.
Пошепки.
Бо все ще не зуміли
пізнати сенс усіх простих речей.
А невідомість здавлює легені,
і п’є із нас коктейлі,
і ріже склом своїх сумних очей.
Пошепки.
Бо мова – не останнє.
Куди легше просто помовчать.
За пеленою злив нам сонця не дістати.
І в море з мріями не нам уже пірнати.
Вже й знаки запитання не стоять.
Пошепки.
Бо й так все зрозуміло.
Ти рвешся вгору,
я — лечу униз.
Без слів нам варто розуміти те єдине —
на нитці наш туманний світ повис.
Шепотом.
Потому уши в наших стенах
хотят перенять этот мотив.
Связывают нам руки,
бьют в колени
на пути к нашей цели.
Шепотом.
Потому что все еще не сумели
познать смысл всех простых вещей.
А неизвестность сдавливает легкие,
и пьет из нас коктейли,
и режет стеклом своих печальных глаз.
Шепотом.
Потому язык - не последнее.
Куда легче просто помолчат.
За пеленой дождей нам солнца не достать.
И в море с мечтами не нам уже нырять.
Уже и знаки вопроса не стоят.
Шепотом.
Потому что и так все понятно.
Ты рвешься вверх,
я - лечу вниз.
Без слов нам следует понимать то одно -
на нитке наш туманный мир повис.
