Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів,
не втекти вже ні в мрію, ні в пісню.
Мов фальшива струна, так дзвенить кожний спів
під суворих світань весну пізню.
Вже не вирватись більше з затислих обійм,
треба глянути дням просто в вічі,
хоч навпроти вдаряє скажений прибій,
невблаганним нас визовом кличе.
Не сховатись, дарма, в тиху тінь самоти,
не закрити долонями зору.
Гострий відблиск і відгомін хвиль долетить
крізь імлу, хоч найбільш непрозору.
Не сховатись, дарма, під наметом краси,
в чаді п’яному строф кришталевих.
Вітре днів, мої власні слова рознеси,
на шляхах їх розвій стомилевих!
О поете, дарма, вже тобі не втекти,
треба визнати те, що найгірше:
чи самого себе не оббріхуєш ти
в цих п’янливих, розспіваних віршах?
Не уйти уже, хотя, от жестоких этих дней,
не уйти уже ни в мечту, ни в песню.
Как фальшивая струна, так звенит каждый пение
под строгим рассветов весну позднюю.
Уже не вырваться больше с зажали объятий,
надо посмотреть дням прямо в глаза,
хоть напротив ударяет бешеный прибой,
неумолимым нас вызовом зовет.
Не скрыться, хотя, в тихую тень одиночества,
не закрыты ладонями зрения.
Острый отблеск и отголосок волн долетит
через мглу, хоть наиболее непрозрачную.
Не скрыться, хотя, под навесом красоты,
в угаре пьяном строф хрустальных.
Ветер дней, мои собственные слова разнеси,
на путях их развивка стомилевих!
В поэт, хотя, уже тебе не убежать,
надо признать, что хуже:
или самого себя не оговаривает ты
в этих опьяняющих, распетые стихах?
