Цей потяг завезе нас в нікуди.
Покине і гайне собі на Північ.
Як завжди, я не знаю, куди йти:
попереду, як і позаду, вічність.
Здається, наче зрушую стіну,
чи то чужі ламаю зливи...
Неначе я давно живу,
вже сотню років –
і щасливо.
Тремтить прощання на стіні,
висять слова на вбитих цвяхах.
Я буду плакати вві сні,
хай потяг мчить по рейках страху.
Я буду вірити в казки,
хай кажуть люди, що не варто.
Я вже не дам тобі руки –
хіба прийде велике свято.
Сміятись буду я до сліз,
нехай всі кажуть:
«Божевільна».
Та потяг геть тебе відвіз,
Крикнув у вітер:
«Ти вже вільна!»
Этот поезд завезет нас в никуда.
Покинет и махнет себе на Север.
Как всегда, я не знаю, куда идти:
впереди, как и сзади, вечность.
Кажется, будто сдвигаю стену,
то чужие ломаю ливни ...
Как будто я давно живу,
уже сотню лет -
и счастливо.
Дрожит прощания на стене,
висят слова на убитых гвоздях.
Я буду плакать во сне,
пусть поезд мчится по рельсам страха.
Я буду верить в сказки,
пусть говорят люди, не стоит.
Я больше не дам тебе руки -
разве придет большой праздник.
Смеяться буду я до слез,
пусть все говорят:
«Сумасшедшая».
И поезд прочь тебя увез,
Крикнул в ветер:
«Ты свободна!»
