Як цілувала ти його вуста,
Як зігрівав колись її долоні,
Як присягалися років до ста
Кохати поки сніг побілить скроні.
Із тих часів багато зим пройшло,
Бог сипав грішну землю снігом білим,
Але кохання їхнє не зійшло,
Не потонуло і не скрижаніло.
Вже час до Бога написать листа,
Що їх на небі зачекались зорі,
Несила вже нести свого хреста,
Несила човну йти по синім морі.
Життєвий човен їх приплив давно,
Давно при березі стоїть самотньо,
І невблаганно він іде на дно,
Радіють зорі, що це незворотньо.
Приспів:
Бо зорі – це люди, що манять у рай,
О, місяце друже, у Бога спитай,
Чи разом прожити – не степ перейти?
Як вічно любити і поруч іти?
How did you kiss his lips,
As her palms warmed once,
As the years swore to a hundred
Love while the snow whitens the temples.
Many winters have passed since then,
God was pouring sinful earth with white snow,
But their love did not come down,
It did not sink or cross.
It's an hour before God to write a letter,
That the stars were waiting in the sky,
Carried already to bear her cross,
Carried the boat to go across the blue sea.
A lifeboat sailed for a long time,
It has been lonely for a long time on the shore,
And he relentlessly goes to the bottom,
The stars are glad that it is irreversible.
Refrain:
Because the stars are the people who lure into paradise,
Oh, moon friend, ask God,
Do you live together - not a steppe?
How to love and go forever?
