І у якій не був я стороні,
Щось наче завжди плакало в мені,
Іди туди і віку там дожий,
У землю рідну, де ти всім чужий.
(Ліна Костенко)
Як світить сонце над Берліном,
Колись хотіли жити там,
І Батьківщина вже далеко,
Не повернутись туди нам.
І я не знаю як нам бути,
Колись хотіли жити вдвох,
Та тільки емігранти-люди
Розбили дуже багатьох.
І моя мачуха-країна
Уже для мене не сім’я,
І тільки назву Україна
З теленовин згадаю я.
Розійшлись давно із нею,
Давно із нею вже не ті,
Емігрантську нам алею
Проклала доля у житті.
І дуже тяжко на чужині,
Я вже не скоро стану свій,
Але це все ж не на Вкраїні,
Де я з народження чужий.
И в которой я не был стороне,
Что-то как всегда плакал во мне,
Иди туда и возраста там дожи,
В землю родную, где ты всем чужой.
(Лина Костенко)
Как светит солнце над Берлином,
Когда хотели жить там,
И Родина уже далеко,
Не вернуться туда нам.
И я не знаю как нам быть,
Когда хотели жить вдвоем,
И только эмигранты-люди
Разбили очень многих.
И моя мачеха-страна
Уже для меня не семья,
И только название Украины
С теленовостей вспомню я.
Разошлись давно с ней,
Давно с ней уже не те,
Эмигрантскую нам аллею
Проложила судьба в жизни.
И очень тяжело на чужбине,
Я уже не скоро стану свой,
Но это все же не на Украине,
Где я с рождения чужой.
