Текст песни 0302 - мої вірші, як люди хворі

Ти на заході , я на сході
Наше небо стало прозорим
Ми забуваємо старі місця
Невже все вирішують полюса?

Мені до біса набридли ці хмарочоси ,
хоча я не бачу й не відчуваю їх, як цю холодну та не теплу осінь.
Тобі набридли твої буденні гуляння ,
а мені остогидніло бачити такі щасливі пари

Моя Мама як завжди знаходить , в цьому щось хороше .
А мені вкотре здається , що не залежно чи зараз осінь
Можливо тут діло в часі ,
в мене без п'ятьох восьма ,
Так - так я знаю в тебе 7 ранку , і ти зустрічаєш палкі світанки.

Я заздрю так людям ,
які просто тебе не знаючи проходять повз тебе на дворі .
Я за це би відала все , і навіть свою волю .
Я б на хвилину просто вернулась , до твоєї руки доторкнулася ...

Я б дощем навіть хотіла бути , аби капати на твої нові брюки .

Нас розділяють кляті кілометри.
Але здається - це не головна проблема.
Ти - холодний до біса хлопець,
та на диво такий іскроменний.

Мені набридли ці сірі люди,
які не ти,
які повсюди.
Вони одноманітно проживають день,
не взнавши, що хтось їх все-таки чекає.
О, скільки ж зараз в людях є безодень.

А що набридло так тобі?
Напевне моє хвилювання?
Чи може та нестача твоїх слів?
Чи те, що я залежна лиш тобою?

Як же заздрю я тим людям,
що ходять біля тебе кожен день,
що навіть не помітять твої ясні губи..
з яких я й слова не почула.
Не чула ні "Привіт", ні "Гарних снів".
Нічого.... Абсолютно тиша.
Від цього рветься, до нестями, лиш моя душа.

Прочитавши це - глянь на небо.
Я теж буду дивитись в наші зорі.
І це лише одна моя потреба.
Мої вірші, як люди хворі.

Ты на западе, я на востоке
Наше небо стало прозрачным
Мы забываем старые места
Неужели все решают полюса?

Мне чертовски надоели эти небоскребы,
хотя я не вижу и не чувствую их, как эту холодную но не теплую осень.
Тебе надоели твои обычные гуляния,
а мне остогиднило видеть такие счастливые пары

Моя Мама как всегда находит, в этом что-то хорошее.
А мне раз кажется, что независимо или сейчас осень
Возможно здесь дело во времени,
у меня без пяти восемь,
Да - да я знаю у тебя 7 утра, и ты встречаешь жаркие рассветы.

Я завидую так людям,
которые просто тебя не зная проходят мимо на дворе.
Я за это бы знала все, и даже свою волю.
Я бы на минуту просто вернулась, к твоей руки коснулась ...

Я бы дождем даже хотела быть, чтобы капать на твои новые брюки.

Нас разделяют проклятые километра.
Но кажется - это не главная проблема.
Ты - холодный чертовски парень,
и удивительно такой искроменний.

Мне надоели эти серые люди,
которые не ты,
которые повсеместно.
Они однообразно проживают день,
не узнаете, что кто-то их все-таки ждет.
О, сколько же сейчас в людях есть бездн.

А что надоело так тебе?
Наверное мое волнение?
Может и недостаток твоих слов?
Или то, что я зависима лишь тобой?

Как же завидую я тем людям,
ходящих у тебя каждый день,
даже не заметят твои ясные губы ..
из которых я и слова не услышала.
Не слышала ни "Привет", ни "Хороших снов".
Ничего .... Абсолютно тишина.
От этого рвется, безумно, только моя душа.

Прочитав это - посмотри на небо.
Я тоже буду смотреть в наши звезды.
И это лишь одна моя потребность.
Мои стихи, как люди больные.