Текст песни 09 - Жнива

Добре живеться в селі в серпні та у вересні. Поля на горбах уже посвітлішали, в'ється над ними стомлений серпанок;[1] коли по обличчю, по вустах та по очах прокочується хвиля розімлілого, лінькуватого вітру, то раптом вловлюєш запах зерна, вогкувато-теплого, підсмажуваного гарячим повітрям —[2] не сьогодні, то завтра воно потугішає, посухішає, обважніє у колоску. Жнива починаються якось завжди хоча й сподівано, але зненацька, святково, під голосисті сурми сонячного пекла, у вирі небесної блакиті, котра цілоденно висить над тобою.
Жнива клекочуть і смерком, і поночі, і вдосвіта, гуркочуть комбайни, захлинаються від веселого гніву молотарки, опівночі на критому току горять жовті ліхтарі, освітлюючи купи зсипаної тут пшениці, вихоплюючи з намореної темряви вайлуваті постаті чоловіків, чиїсь відкриті в усмішці зуби, чийсь несподівано жвавий, з гострою лукавинкою[3] погляд. Гудуть машини по шляхах, і мішки з зерном лежать у кузовах сито, заколисано; аж одного ранку година видається свіжа, з різкувато-прозорим повітрям, з блідуватим туманцем в низині біля ставу, —[4] і з мимовільним смутком відзначаєш раптом, що вже дихнуло осінню, що поля вже спорожніли, де-не-де на білій стерні стоять високі ожереди соломи, що весь хліб зібрано, а тому далеч наче поглибшала, світ навколо села поширшав, але збіднів, не побагатшав, що небо вже сизіє, а крик гусей од води лунає розпачливо й чітко; відзначаєш також, що нічні зорі повищали, збайдужіли й погордішали водночас, зазирають у криниці, в комини, в очі не тільки з висоти, але й звисока, наче не сподіваються там побачити нічого путнього, нічого такого, що могло б їх зацікавити, здивувати.
(За Євгеном Гуцалом)
242 слова

Living well in the village in August and September. The fields on the hills are already lightened, a tired haze is blowing over them; [1] when a wave of breezy, lazy wind rolls over your face, lips and eyes, you suddenly catch the smell of grain, hot, warm, fried with hot air [2]. not today, then tomorrow it grows more dry, it dries, and it is weighed down in a spikelet. The harvest begins as always though it is hoped, but suddenly, solemnly, under the loud antimony of the sun hell, in the swirl of heavenly blue that hangs over you all the day.
Harvests tickle and death, and at night and dawn, the harvesters rush, the merry anger of the thresher, the yellow lights are burning at midnight, illuminating heaps of wheat strewn here, whispering out of the tempered darkness into whispering teeth, whosoever lively, with a sharp bow [3] view. Cars hum along the ways, and grain sacks lie in the bodies of a sieve, swayed; one morning it seems fresh, with crisp and transparent air, with a foggy mist in the lowlands near the pond, - [4] and with a sad sadness you notice suddenly that it is already breathing autumn, that the fields are already empty, somewhere on some white stubble there are high stacks of straw, that all the bread has been collected and therefore deepened, the world around the village has expanded, but poor, not rich, that the sky is already coming down, and the cry of geese from the water is heard desperately and clearly; You also note that the night dawn raised, indulged and despised at the same time, peering into the wells, into the chimneys, not only from a height, but also from above, as if they hoped to see nothing strange, nothing that might interest them, surprise.
(By Eugene Gutsal)
242 words