дощова осінь тобі до лиця
ти навіть в волосся вплітаєш листя
коли так квапливо до нього мчишся
на довгі дощі тоді сердишся-злишся
закручені локони губиш по місту
себе провокуєш без жодного змісту
на пустощі, крайнощі, втіхи і втрати
усе віддаєш і без шансу забрати
даруєш себе, таку теплу та ніжну,
йому.
назавжди.
чи на зиму цю сніжну.
ти мовчки ховаєш валізи подалі
пакуєш себе в його запахи й грані
усе віддаєш, лиш би щоденно мати
його біля себе
любити-кохати
й раптово прокинувшись, щоб не злякатись,
його обійняти і снам віддатись...
раніше за всіх дочекатися ранку,
розплющити очі, щоб сон спинився.
далеко втекти босоніж від світанку,
щоб він все побачив - й таки здійснився.
rainy autumn to your face
you even wrap leaves in your hair
when you rush to him so hurriedly
in the long rains then you get angry
you twist curls around the city
you provoke yourself without any content
on the wasteland, the extremes, the pleasures and the losses
you give everything away and have no chance of picking it up
you give yourself, so warm and gentle,
him.
forever.
whether it is snowy in winter.
you silently hide your suitcases away
you pack yourself in its scents and facets
you give everything away, only to have daily
its near me
love-love
and suddenly waking up not to be scared,
hug him and dream to surrender ...
first of all wait for the morning,
open your eyes to sleep.
get away barefoot from dawn,
so he can see everything - and still come true.
