Слова зірвались з вуст, мов необачний постріл.
Не залишалось більше сил терпіти холод й зміни.
І як з такої ніжності могли летіти кулі?
Свинцеві, гострі.
А ти ловив їх…
без жалю, забувши біль та острах, у долоні як пір їну.
Стоїш навпроти лиш за крок, а відчуття, немов між
нами милі.
Я знов з образ та докорів збудую тут стіну.
Мовчання, мов багно, його на мене відчай вилив.
А ти…сердешний ти, спасіння руку простягнув,
бо зрозумів – слабка, тону.
Забути б все чуже: підозри, ревнощі і переляк,
що губить совість вже й без того до кісток пропалену
та грішну.
Забути б те,
що досі сплять любов і ненависть в одному ліжку.
The words came out of his mouth like a reckless shot.
There was no more strength left to endure the cold and change.
And how could bullets fly with such tenderness?
Lead, sharp.
And you caught them…
without pity, forgetting the pain and fear, in the palm of his hand like a poin.
You stand opposite just a step, and the feeling is like in between
us dear.
I will build a wall here again with insults and reproaches.
Silence, like a swamp, was poured out on me by despair.
And thou, O heart, thou hast stretched forth the hand of salvation,
because he understood - weak, tone.
Forget everything else: suspicion, jealousy and fear,
which destroys the conscience already burned to the bone
and sinful.
I would forget
who still sleep love and hate in the same bed.
