Час-як повна жменя піску, тільки розгорни долоню
і він поллється днями крізь пальці.
Ти можеш вийти з мережі зв’язку, можеш
загубитись хвилею світла між цих забутих Господом станцій.
Небо й далі буде схожим на старий, відболілий синець,
який сонцем ніколи не зійде.
Віра, терпіння, безкорисна любов -все звелось на нівець.
А ти ще досі подумки танеш в його обіймах.
Руки тремтять, зіниці в агонії звузились.
Знаєш,
він почне цінувати все, що у вас було,
коли ти нарешті його залишиш.
Бо ми вчимось цінувати тишу через надлишок музики.
…
Може, це початок кінця?
Серцем бийся, не здавайся нізащо без бою!
Забудь, все що гнітить, все що він колись обіцяв…
І тоді чорна смуга життя може стати насправді злітною.
Time is like a handful of sand, just spread your palm
and he will pour through his fingers for days.
You can leave the network, you can
to be lost in a wave of light between these stations forgotten by the Lord.
The sky will still look like an old, sore bruise,
which the sun will never rise.
Faith, patience, useless love -everything came to naught.
And you are still mentally melting in his arms.
His hands trembled, his pupils narrowed in agony.
You know
he will start appreciating everything you had,
when you finally leave him.
Because we learn to appreciate silence because of the excess of music.
…
Maybe this is the beginning of the end?
Beat your heart, do not give up for nothing without a fight!
Forget everything that oppresses, everything that he once promised…
And then the black band of life can become a real runway.
