(Пісня з відео, яке я не вилажував в інтернет)
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
(A song from a video I did not upload online)
Scary words when they are silent
when they suddenly hid themselves,
when you don't know where they start,
because all the words were already someone's.
Someone was crying, agonizing, in pain,
of them he began and finished them.
People have billions and billions of words,
and you have to say them for the first time!
Everything was repeated: beauty and ugliness.
Everything was asphalt and spore.
Poetry is always unique,
some immortal touch to the soul.
