Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
My first poem was written in a trench,
on that loose wall from explosions,
when lost the stars in the horoscope
my childhood, not killed by war.
Volcanic lava poured on the fire,
stood in the gray craters of the gardens.
And our crossing was choked
a frantic barrage of flame and water.
There was a white world not white anymore, but black.
The fiery night illuminated the day.
And that trench -
like a submarine
in a sea of smoke, terror and fire.
It was neither a bunny nor a wolf -
bloody world, charred star!
And I wrote almost in fragments
capital letters just from the primer.
I would still play in the dark and in classes,
in fairy tales fly on the wings of bindings.
And I wrote poems about landmines,
and I have already seen death close.
O first pain of those not childish impressions,
what he should leave in his heart!
As the unspeakable verses do not say,
will not the soul become dumb ?!
The soul in words is like the sea in a periscope,
And that memory is like a reflection on the forehead…
My first poem was written in a trench.
It was printed just on the ground.
