Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були як хор глухонімих.
І раптом, – Боже! – після того чаду
і тарапати, рівної нулю, –
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Приходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, –
за небо вип’ю і за дві сосни!
Lucky, I have a little heaven
and two pines in a foggy window.
And it seemed that the living nerve,
there was no living nerve in me!
The soul no longer knew where this shore was,
already tired of all the feeders.
In the thunder of the day, in the orchestras of decibels
we were already like a choir of the deaf and dumb.
And suddenly - God! - after that smoke
and scratches equal to zero, -
I hear the rain. He quietly weeps for the truth,
that I love someone far away.
And I hear silence. And the birds sing.
Good and good people come.
In a fragrant cloud of rain glycine
there is a fog like the sky on earth.
The shadows of extinct tarpans graze,
Twilight and dreams go on tiptoe.
Spring will raise glasses of tulips, -
I will drink for the sky and for two pines!
