Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, я не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя падає на брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
твій плащик ледь прип'ятий на плечі.
О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,
така одна-однісінька вночі!
Ти де була — у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася вві млі?
І по якій несповідимій карті
знаходиш ти поетів на землі?
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж є і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.
© Ліна Костенко
You come again , my sad muse.
Fear not, I do not lay hands.
Floating over the world fall like jellyfish,
and wet leaves falling to Brooke.
And you came to light one sandalykah ,
Your guise barely Pripyat shoulder.
Oh, how you came in such bad weather, distance,
so all alone at night!
You where was - in the universe or in Sparta ?
What ages being warned of God shone blink ?
And what inscrutable map
poets finds you on the ground?
You dictate their fate , not poetry.
Your noble brow and clear .
Poets of the same and better, and happier .
Thank you that you chose me.
© Kostenko
