Коли я буду навіть сивою,
І життя моє піде мрякою,
А для тебе буду красивою,
А для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
Ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
То була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
Ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
Сіміліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
Коли я захлиналась лихом,
Що душа між люди виходила
Забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
Я просила в цьому сторіччі
Хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля,
Написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!
І якби на те моя воля,
Написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!
When I'm even gray,
And my life will be a mist,
And for you I will be beautiful,
And for someone, maybe not.
And for someone evil, stubborn,
For someone else, a witch, a cobra.
And by the way, frankly,
I was stupid and kind.
Defenseless, asynchronous
Neither with theories nor with practices.
And the irony hurt me
Similicates and galaxies.
And did not know the bourgeois brood,
When I choked on disaster,
That soul came out between people
Bandaged with white laughter.
And in life, as in a minefield,
I asked in this century
At least that store minimum:
- People, be polite to each other!
And if my will,
I would write everywhere in italics:
- There is so much grief in the world,
People, be mutually beautiful!
And if my will,
I would write everywhere in italics:
- There is so much grief in the world,
People, be mutually beautiful!
