Були-були на сонце сподівання
Та раптом темна хмара надійшла
І серце вкрила прохолод чекання
І на душі поменшало тепла.
Де пахкотіли трави-медоноси
Запахло гірко духом полину,
Вже соловей не п’є досвітні роси,
Не будить в серці ніжності струну.
А що знайдеш, а що загубиш,
Ніколи не вгадаєш
Коли нема того, що любиш,
То любиш те, що маєш.
На самоті смиренні тим, що маєм,
Ховаєм жаль за тим чого нема,
В тумані мрій надії переймаєм
І спокушаєм віру крадькома.
Не кожне серце знається в коханні,
Що нам дано приймаємо як є,
І тим себе втішаємо в шуканні,
Що десь комусь нас може не стає.
There were hope in the sun
Suddenly, a dark cloud came
And the heart was covered with the cool of waiting
And the soul was less warm.
Where the melliferous herbs smelled
It smells bitter with the spirit of wormwood,
Even the nightingale does not drink dawn,
Does not awaken in the heart of tenderness string.
And what you find and what you lose,
You never guess
When there is nothing you love,
So you love what you have.
Alone in humility with what we have,
We regret not being there,
In the fog of dreams we follow
And we tempt faith to steal.
Not every heart is known in love,
What we are given to accept is,
And so we comfort ourselves in our search,
Something may be wrong for us.
