найрідніша, цей зачумлений вигуком вірш
писався із набережної невиліковних
у таких загумінках з котрих повір
легше морю втекти аніж нам умовно
кажучи простягнути руки одне одному
я пишу із любов’ю у безкрайї жодному
знаєш колись ця набережна так постаріє
що оглухне гул у забутих мушлях
сповільниться нерест а китове сім’я
не віднайде пару і «чи можна вкушу»
питатимуть акули беззубо ніяковіючи
я пишу із любов’ю це розуміючи
здається я дуже опустився останніми днями
розпитую про щастя у повій портових
моєму блакитному погляду заздрять п’яні
і апостоли що у сіті діряві піймавши слово
називають його рибою а «Мадеру» сльозою
я пишу із любов’ю на самоті з тобою
тут відстані настільки далекі що це геніально
торкаюсь тебе сплячої і знову чекаю смерку
бо день вийняв мій фатум із твоєї фати прощально
як виймають небажаний плід акушерки
і цей згусточок крові тремким шамкотінням
пише щось про любов між сльозами і блювотинням
я не маю до тебе величі гордості чи самолюбства
бо залишу по собі обвітрений труп з кістками
і мішок надбань умовних для цього людства
що провадило війни доки я переймався світами
і можливо прийде на погост із букетом фіалок
я пишу із любов’ю до шкарпеток твоїх і твоїх фіранок
я б назвав це руїнами Трої Помпеї чи Карфагену
але ж щодня приношу глину і щось там будую
я став зодчим і наново вчуся писати поему
вчуся наново вірші писати котрі почують
я назву це поразкою вічних основ Парнасу
бо пишу із любов’ю до жінки а не до часу
часове міжсезоння це те що стоїть між нами
як пауза ритму у джазі як ніжність плачу отого
I have got you under my skin Діани
Кролл і ти поплач і не подумай нічого такого
бо у жодній країні сльоза не виходить із моди
я пишу із любов’ю глибшою за океан свободи
18 грудня 2010
the most beloved, this infamous poem
written from the waterfront incurable
in such flames of which beliefs
it is easier for the sea to escape than it is for us
saying to reach out to one another
I write with love in infinity none
you know, this seafront will get old that way
a deafening buzz in forgotten shells
spawning of the whale family will slow down
will not find a couple and "can I taste"
they will ask the sharks toothlessly reluctantly
I love to understand this
it seems i've been down a lot lately
I ask about happiness in prostitutes of ports
my blue eyes are drunk
and the apostles who are in the net hole catching the word
call it a fish and "Madero" a tear
I love writing alone with you
here the distances are so far away that it's brilliant
I'm touching you sleeping and waiting for death again
for day has taken my fatum out of your veil farewell
how to remove unwanted midwife fruit
and this blood clot is trembling
writes something about the love between tears and vomiting
I have no pride or pride in you
for I will leave with myself a weathered corpse with bones
and the bag of treasures conditional on this humanity
that waged wars while I was taking over the worlds
and maybe come to the churchyard with a bouquet of violets
I write with love for your socks and your curtains
I would call it the ruins of Troy Pompeii or Carthage
but every day I bring clay and build something there
I became an architect and I am learning to write a poem again
I am learning anew the poems to be written by those who hear
I will call it the defeat of the eternal foundations of Parnassus
because I write with love for a woman, not for time
the off-season is what stands between us
as a pause in jazz as the tenderness of crying out
I have got you under my skin Diane
Kroll and you cry and don't think of anything like that
because in no country does tear go out of fashion
I write with love deeper than the ocean of freedom
December 18, 2010
