Текст песни Олег Короташ - Вігілії

ВІГІЛІЇ

Сніг хрустить як Різдвяний оплаток, і шкіра –
вірить у холод, у подих звіра,
що лісом обходить, мов світ заснув.
Ще Спаситель – маля, обійнявши груди
Марії, як землю потім, чи – плечі Юди,
раптом плаче, бо снить цю безмежну тьму.

Снить, але не розуміє. З молоком Марії
спокій приходить і сила. Вії –
тремтять під зорею, що в ній постав,
але погляд батька не здатні прийняти:
надто далеко до тіла маляти,
надто близько до тіла Христа.

Поза тим, промінь світла, долоні мами,
пастухи з дарами, чи то – словами...
I пророцтва – фатальні теплом ножа
Авраама, чий світ – неймовірно білий,
надто гуманний і надто зрілий.
Це Різдво у Карпатах, немов межа.

Ця спокійна зима, не скажу остання,
заповзає у вікна, немов вінчання
з фотокартки у пам'ять, твою фату.
Проступаючи спогадом, наче бігом
через дні, що сьогодні припали снігом,
де себе зацькували: ату! ату!..

Хоча пам'ять має властивість коми,
рік сьогодні далеко не тридцять сьомий,
і відстань між нами – короткий вдих, –
то чого нам боятись, які прикмети?
Лик Горгони чи хвіст комети
заступає дорогу між нас самих?

Я тебе пам'ятаю. Теплом долоні
приховала оті, що на смак солоні.
Море двічі впадало в ріку одну.
Бо єдине епоха дає поету –
це психоз кохання, котре на злеті
має силу тяжіння, що кратна сну.

Але що ти кажеш? Ти сам – епоха,
чий голос ламався у ній потроху,
кришилися долі, немов граніт.
Коли тяжко вмирало оте століття,
і його надто пізні ще юні діти
заповзали в майбутнє, мов інший світ.

Десять років мовчання, як борг державі,
для котрої ти – камінь в підмурку, славі.
Як не віршем, – раменом тримай і стій.
Так живеш, що це точно не райська квота;
або вірш, або череп на тих воротах,
хоча це – не суттєво, бо череп – твій.

Це лише ностальгія за днями слави
звитяг Святослава, плачу Ярославни,
котрі перепише учений муж
з історії – в шльондру; і покритки дітки!..
Героїка часу: опришки каліки
із чарок виймають героїку душ,

поки Довбуш під Римом збира полуниці.
Світ бачив папеcс, але духу в'язниця
сьогодні – не блядство, а – вигріта піч.
Вже сміху замало, – мовчіть, що не знали,
що нам не волали, кричали, казали, -
що втомлені жити прийдемо на Січ, -

i нам ще заломить зацiплi руки,
бо гетьман, зійшовши на пси і на суки,
із напханим писком випав з небес.
Не голосу ломка – важкий амфібрахій
розбурхає ямби, відкупить за драхму:
тінь дольником скаже: Бог вмер і воскрес!

Це віра первинна, тваринна, щосили, –
бо нас не у церкві, нас вдома хрестили,
скрадався священик, як тать попри зруб.
Тож генами плеще ще той гуманоїд,
Карпатських туманів густий алкалоїд;
під ребрами гепає морений дуб.

Втім, зраджують очі що бачать трепети
над беріг потоків чуму i багнети.
Гілляка як засіб міжнародних питань.
Плекали одних ще не злі покоївки,
на інших чекали зимові криївки;
від Сяну до Дону дме Тмутаракань.

I присілком долі у пам'ять вмерзали
оті голоси з-під хрестів, як хорали,
щороку гучніше. Із року в рік.
Стає надто чути. Щоразу… щоразу…
Урешті, масштаб цей доводить до сказу,
бо кожен із них: се був Чоловік!

I кожен із них – твій підмурок, фундамент.
I те, як живеш – суть вінець і орнамент, –
твій голос – їх голос. Не вицвілий щем.
Тож мусимо жити, бо іншим – помалу
«слова дощем позамивало,
i не слова, i не дощем».

2010

БИЛИ

Снег хрустят, как рождественская оплата и кожа -
верит в холод, в дыхании зверя,
Какой лес проходит, как мир заснул.
Все еще Спаситель - ребенок, обнимая грудь
Мария как земля, или - плечи Иудеи,
Внезапно он плачет, потому что эта безграничная темнота мечтает.

Сны, но не понимает. С молоком Мэри
Приходит спокойствие и сила. Ресницы -
дрожит под рассветом, который был введен в него,
Но взгляд отца не может принять:
слишком далеко до тела ребенка,
Слишком близко к телу Христа.

Помимо этого луч света, ладоня мамы,
Пастухи с подарками или словами ...
Я пророчество - смертельный теплый нож
Авраам, чей мир невероятно белый,
Слишком гуманный и слишком зрелый.
Это Рождество в Карпатах, как граница.

Эта спокойная зима, не скажет последнюю,
заполняется в окнах, как свадьба
От фотокарты до памяти, вашей вуаль.
В ожидании памяти, как будто бег
В те дни, которые были снег сегодня,
Где они волновались: Ату! Atpe! .. ..

Хотя память имеет свойство комы,
Год сегодня далеко не тридцать седьмой,
И расстояние между нами - короткий взломан, -
Так чего же мы боимся, какие знаки?
Лицо Горгона или хвоста кометы
Выход из нас?

Я помню тебя. Теплая ладонь
Она спрятала тех, кто на вкус соленый.
Море упало в реку.
За единственную эпоху дает поэту -
Психоз любви, который находится на взлете
У него есть гравитация, которая множественно сон.

Но что ты скажешь? Ты сам - эпоха,
чей голос немного врезался в него,
Судьба рухнула, как гранит.
Когда в этом столетии было трудно умереть,
И уже слишком поздно, еще маленькие дети
Они заползли в будущее, как другой мир.

Десять лет молчания как долга государству,
Для кого вы камень в фундаменте, слава.
Не стих, держись и стой.
Вы живете так сильно, что это не раяная квота;
либо стих, либо череп на этих воротах,
Хотя это не важно, потому что череп ваш.

Это просто ностальгия по дням славы
Сумерки Святослава, плачущий Ярославна,
это переписывает мужа ученого
от истории - до суспензии; И покрытия ребенка! ..
Героизм времени: кары
Из волшебников удаляют героизм душ,

В то время как Довбуш под Римом собирает клубнику.
Мир видел пакеты, но дух тюрьмы
Сегодня не печь, а печь.
Уже смеяться недостаточно - молчать, чего они не знали,
Что мы не плакали, крикнул, сказал:
Это устало от жизни, мы приедем к Сиху, -

И мы все равно отхломся твои руки,
Для Хетмана, спустившись на собак и суки,
С чучелой скрипучкой он упал с небес.
Не голос перерыва - тяжелая амбибрачия
Удушительный ямба, выкуп за драхму:
Тень скажет: Бог умер и воскрес!

Это первичная вера, животное, жесткое, -
Поскольку мы не были в церкви, мы были крещены дома,
Священник остановился, как папа, несмотря на журнал.
Таким образом, ген плеча по -прежнему является туманоидом,
Карпатские туманные туманные алкалоиды;
Под ребрами нагретый дуб сшитого дуба.

Однако предайте глаза, которые видят огромное
Над потоками чумы и штыков.
Филиал как средство международных вопросов.
Лелеяли некоторых еще не злых горничных,
Другие ждали зимних укрытий;
Тмутаракан дует от Сян до Дона.

Я по урегулированию судьбы в память погиб
Эти голоса из -под крестов, такие как холз,
Каждый год громче. Из года в год.
Становится слишком услышанным. Каждый раз ... каждый раз ...
Наконец, эта шкала приводит к бешенству,
Потому что каждый из них: это был мужчина!

И каждый из них - ваш фундамент, фундамент.
И как вы живете - сущность короны и орнамента, -
Ваш голос - их голос. Не выцвет.
Итак, мы должны жить, потому что другие - понемногу
«Слова шел дождь,
И не слово, а не дождь ".

2010