Я,
як атом ділилася кожної ночі.
У підвалі нашому
рахувала зорі.
Благала, тебе не втікати від мене щоночі,
мені так остогидла самотність,
і крила на спині
- твої
А моя мила,
казала тебе забути,
казала змиритись,
та змити до біса крила мої бліді.
А я,
зробила так як схотіла,
і шкодую тепер,
що не знаю її.
Твої крила потужні,
я можу літати,
і тоді не потрібен мені цей світ.
Коли я вправно навчусь від тебе
втікати.
і не знатиму дороги
до тебе
- в твій дім.
Мабуть, так навіть краще,
летітиму швидше,
до сонця,
яке подарує любов.
А сонце зігріло,
так сильно.
Так палко.
Що я забула кількість моїх життів.
Із кожною смертю я поверталась,
із кожним подихом,
стіни німі.
Одного вечора з помаланими крилами,
люба мене віднайшла.
я лежала на вулиці,
птахом прибитим.
Їй стало мене нарешті шкода.
Вона
взяла мене у долоні.
І тихо додому до себе
- мене понесла.
(с) Олександра Садовська.
Я,
как атом делилась каждую ночь.
В подвале нашем
считала звезды.
Умоляла, тебя не бежать от меня каждую ночь,
мне так надоела одиночество,
и крылья на спине
- твои
А моя милая,
говорила тебя забыть,
говорила смириться,
и смыть к черту крылья мои бледные.
А я,
сделала так как захотела,
и жалею теперь,
что не знаю ее.
Твои крылья мощные,
я могу летать,
и тогда не нужен мне этот мир.
Когда я ловко научусь тебя
бежать.
и не знать дороги
к тебе
- в твой дом.
Пожалуй, так даже лучше,
лететь быстрее,
к солнцу,
которое подарит любовь.
А солнце согрело,
так сильно.
Так горячо.
Что я забыла количество моих жизней.
С каждой смертью я возвращалась,
с каждым дыханием,
стены ними.
Однажды с помаланимы крыльями,
дорогая меня нашла.
я лежала на улице,
птицей прибитым.
Ей стало меня наконец жалко.
она
взяла меня в ладони.
И тихо домой к себе
- меня понесло.
(С) Александра Садовская.
