Вони якось тебе помічають – у повній темряві.
Торкаються ліктя, плеча, розминають теми,
оминаючи головне.
Хто тебе так помітив, дитино,
і хто помер,
відпускаючи у глибини
душі поетів.
Хто тобі дав пістолет,
приклавши до лоба
цілунок,
немов печать.
Вони ж наче пси скавчать,
труться
очима в коліна,
чекають вдома,
хоч дім їм хіба належить...
Ти бачиш крізь них асфальт,
а пальцями скло дістають
із твоїх судин,
судомно осмикують кров,
що краплями листя спадає. Безсонні дні!
Вони в ідеальній темряві мов шальні,
прокушують губи у ревнощах і безсиллі.
Що ти повна любові, мов море китами чи сіллю.
Що ти світиш себе зсередини, а не з ними.
Що ти між землею і небом, немов свята.
Вони загризають себе за лікті, пропащі пси.
І знову приходять, одразу готові йти.
#Семантика_
They somehow notice you - in complete darkness.
Touching the elbows, shoulders, kneading topics,
bypassing the main thing.
Who noticed you like that, child,
and who died
releasing into the depths
souls of poets.
Who gave you the gun,
applying to the forehead
a kiss
like a seal.
They're like dogs barking,
rub
eyes to the knees,
waiting at home
although the house belongs to them ...
You see asphalt through them,
and fingers get the glass
from your vessels,
convulsively pull the blood,
that drops of leaves fall. Sleepless days!
They are like crazy in perfect darkness,
bite their lips in jealousy and helplessness.
That you are full of love, like a sea of whales or salt.
That you shine yourself from within, not with them.
That you are between earth and sky, like a holiday.
They bite themselves on the elbows, lost dogs.
And they come again, ready to go at once.
#Semantics_
