▪▪▪
Ніч воскресатиме сонцем над ранок
в повені ніжних її очей,
темінь розчиниться страхітливим тираном,
спаленим стишеним зраненим –
ніч помиратиме ще,
доки стискатимуться у грудях
камені наші, як лютий чи грудень,
погляд її задумано-розтривожений,
наче вічність, котра триватиме мить
і триматиме,
і триматиме нашу несхожість,
і затремтить
нашим судомнопримхливим мовчанням,
нашою стертою пам’яттю, мов сліди –
це життя даруватиме лише чекання,
це життя проростатиме з води і тьми,
і згущатимуться хмари, як відьми,
забуваючись, повертатися назавжди
до холодних наскрізних пристаней,
до болючих як час тривань,
виринаючи з каліброваних виснажень
виливаючись з градусників наче ртуть –
нас залишених не знайдуть
нас залиш… лишень –
ми залита навіяннями мішень
серед викиднів камерних коливань
в радості і в горі
апріорі.
2015
© matevoshchuk
▪▪▪
The night will rise with the sun over the morning
in the flood of her tender eyes,
the darkness will dissolve with a terrible tyrant,
burnt silent wounded -
the night will die still,
while squeezing in the chest
our stones are like February or December,
her gaze is thoughtful and anxious,
like an eternity that will last a moment
and will keep,
and will keep our dissimilarity,
and tremble
our convulsive silence,
our erased memory, like traces -
this life will give only waiting,
this life will sprout from water and darkness,
and the clouds will thicken like witches,
forgetting to come back forever
to the cold through piers,
to painful as a time duration,
emerging from calibrated depletion
pouring out of thermometers like mercury -
we will not be found abandoned
leave us alone -
we are inspired by the target
among chamber vibrations
in joy and sorrow
a priori.
2015
© matevoshchuk
